Отзывы и мемуары

Визиты некоторых наших коллег в экспедиции “Школы” — это вполне самостоятельные истории знакомства или сближения с археологией, погружения в пучину древностей с головой, а иногда — с головами своих попутчиков или учеников. Мало какая из посетивших наш лагерь групп приезжала всего один раз. Обычно они возвращаются. И через несколько лет плодотворного сотрудничества, истории его зарождения превращаются в воспоминания, легенды, а затем — в мемуары. Вот, например, одна из таких коротких историй-отзывов прибыла из Бердянского района. Нас очень вдохновляют непрекращающиеся коллаборации с Алексеем Витальевичем и его учениками и мы надеемся, что они продолжатся ещё не один год.

Спасибо вам огромное, ребята, что вы с нами! Это радует даже больше, чем момент реконструкции полного профиля горшка ямной культуры (а вы же знаете, такое сравнение дорогого стоит).

У далекому 1993 році на Мамай Гору, де я у складі археологічної експедиції Запорізького Державного Університету проходив археологічну практику, із метою дослідження неолітичного могильника прибув такий собі Олег Валентинович Тубольцев. Був він тоді молодий, бородатий, і носив тюбетейку. Коротше кажучи, басмач басмачем. Вже тоді він примірявся до ідеї залучення школярів до археологічної роботи — окрім студентів-практикантів у таборі Валентиновича було десятка півтора дітей шкільного віку, які охоче проміняли загазовані запорізькі двори на п’янкий аромат степового різнотрав’я Нижнього Подніпров’я. Діти працювали з великим ентузіазмом нарівні зі студентами. Так відбулося наше знайомство.
Минуло кілька років, я вже як вчитель історії приїхав до альма-матер разом із учнем на обласний етап конкурсу Малої Академії Наук. У кулуарах ми знову зустрілися з Тубольцевим, спільних тем для розмови було багато і вже прощаючись, Валентинович вручив мені візитку з логотипом НАШ, запропонувавши привезти моїх гуртківців до справжньої експедиції.
Під час першого виїзду проблеми посипалися ніби із рогу достатку: збиралося десятеро учнів, а до Запоріжжя дісталося лише трійко дівчат, решта через хвороби і раптові домашні негаразди залишилися вдома. Настрій був кепський. Ледве вилізли із “общого вагону забацаного поїзда” № 679 сполученням Бердянськ—Запоріжжя, як до нас із радісною посмішкою та палкими обіймами кинувся Олег Валентинович. Дівчата трошки повеселішали. Ми завантажилися у БМТ (Бойова Машина Тубольцева) “Чарлі” і вже за півгодини нас зустрічали кручі сивої Хортиці, смачнючий обід та холодний каркаде. Життя засяяло новими барвами.
А потім… Потім було два тижні химерного поєднання роботи у розкопах, екскурсій по Запоріжжю та його музеях, розповідей Валентиновича, візитів гідроархеологів, нічних ігор у мафію та полуденної сієсти. А ще була смачна їжа та ласкаві дніпровські хвилі… У день від’їзду дівчата плакали і просили залишитися ще бодай на тиждень.
Багато років минуло. Участь “осипенківських”, моїх учнів у експедиціях НАШ стала традицією. Вже з’явилися свої ветерани, за плечима яких 3—4 сезони, дехто став студентом вишу, але все одно не пориває зв’язку з експедицією. Наймолодша учасниця експедиції — учениця п’ятого класу, яка вже другий рік поспіль частину свого літа проводить на Хортиці, в НАШ, а ледве повернувшись, як і решта, починає мріяти про поїздку у наступному році.

Олексій Віталійович Гуйвик,
учитель вищої категорії загальноосвітньої школи І—ІІІ ст.
Осипенківської сільської ради
Бердянського району Запорізької області.